конспекти

«Антон Чехов. Огляд творчості. Змалювання психологічно складних прагнень героїв до духовного самовиявлення»

План лекції

  1. Антон Чехов. Життєвий і творчий шлях письменника.
  2. Оповідання «Людина у футлярі». Викриття штучності людських почуттів, проявів бездуховності та вульгарності.
  3. Зображення трагізму «дрібниць життя» в оповіданні «Скрипка Ротшильда».

Тема на самостійне опрацювання

  1. Антон Чехов і Україна.

 

АНТОН ЧЕХОВ-ПРОЗАЇК

(1860 — 1904)

«Я ХОТІВ БИ БУТИ ВІЛЬНИМ МИТЦЕМ»

Антон Павлович Чехов не залишив монументальних творів, адже працював у жанрах малої прози, драматургії. У невеликому оповіданні письменник умів показати долю людини, її духовну   драму,   шукання   сенсу   буття   і нездійсненність сподівань та мрій.

Народився майбутній письменник 29 січня 1860 року в Таганрозі — невеликому портовому місті на березі Азовського моря. Його дід був українцем, кріпаком, напередодні визволення селян із кріпацтва він викупив свою сім’ю з неволі. Батько митця, Павло Єгорович, був купцем третьої гільдії, власником бакалійної крамниці. Він мав чимало талантів — малював, грав на скрипці, співав у церковному хорі. Мати, Євгенія Яківна, з купецького роду, вміла чудово оповідати — від неї діти дізналися про подорожі по Росії та інші події материного життя. В родині Чехових було шестеро дітей — п’ятеро синів і одна дочка, всі були різнобічно обдарованими, здобули освіту. Олександр і Михайло стали літераторами, Іван — учителем, Микола — художником, Марія вчителювала і займалася живописом.

У 1868 році Антон Чехов поступив до таганрозької гімназії. З дитинства хлопець допомагав батькові в крамниці, мамі — у господарстві, тож на ігри часу не залишалося. В 1876 році батько збанкрутував і таємно від кредиторів перебрався до Москви, де жили старші сини, невдовзі мати з молодшими поїхала за ним. Антон залишився в Таганрозі один і продовжував навчання, заробляючи на хліб репетиторством. Закінчивши в 1879 році гімназію, він переїжджає до Москви, вступає до Московського університету на медичний факультет. Після його закінчення в 1884 році Чехов зайнявся лікарською практикою, яку не залишав до кінця життя, написав працю «Лікарська справа в Росії».

Літературна діяльність Чехова розпочалася наприкінці 70-х років. Юнак брав участь у виданні гімназійного журналу «Досуг», пізніше писав гуморески, коротенькі оповідання, п’єси, друкувався в журналах «Стрекоза», «Будильник», «Зритель», «Москва», в газетах, підписуючись псевдонімами Антоша, Людина без селезінки, Рувер, Брат мого брата, а найчастіше — Антоша Чехонте. Співробітничав у петербурзьких періодичних виданнях.

Перші збірки оповідань Чехова «Казки Мельпомени» (1884), «Строкаті оповідання» (1886) — прихильно сприйняли і читачі, і критики. Ці видання засвідчили, що в літературу прийшов непересічний талант, оригінальний художник слова. У 1888 році Академія наук нагородила митця Пушкінською премією за збірку «У сутінках».

У 1890 році Чехов їде на острів Сахалін — найстрашніше місце заслання в тодішній Росії. Близькі та друзі даремно умовляли його відмовитися від подорожі: письменник вже тоді мав слабке здоров’я, з юності підірване виснажливою працею. Поїздка через всю країну, перебування на Сахаліні, знайомство з умовами життя каторжників і засланців, проведення перепису населення острова — все це залишило глибокий слід у творчій свідомості Чехова. «Це місце невимовних страждань, на які тільки буває здатна людина вільна і підневільна», — писав він. У 1893— 1894 роках друкується його публіцистична книга «Острів Сахалін», в якій письменник розповідає про людські страждання і доводить, що каторга не виправляє злочинців, а лише озлоблює їх, остаточно руйнує їхні душі.

Чехов дуже любив подорожувати. На зворотному шляху з Сахаліну він плив пароплавом через Індійський океан. Протягом 90-х років кілька разів виїжджав до Європи, відвідав Францію, Італію, Австрію, Німеччину; востаннє виїхав з Росії 1904 року.

У 1892 році Антон Павлович купив невеликий маєток Меліхово неподалік станції Лопасня (нині — м.Чехов). Тут він прожив сім років, лікував селян, будував школи в Меліхові та інших селах, виїздив до губерній, охоплених голодом, працював дільничним лікарем під час епідемії холери. А ще особисто піклувався про сад, вирощував улюблені квіти — троянди. Саме в цей період написано більшість його зрілих творів, що уславили ім’я письменника. В одному з листів Чехов визнає: «Я тепер пишу набагато швидше, ніж раніше. Сюжетів зібралося прірва — і всі життєрадісні». Але далеко не все, створене у цей період, сповнене оптимізму: у багатьох творах письменник показує життя в усій його неприкрашеності, навіть жорстокості, розповідає про крах надій, про душевний надлом особистості («Палата № 6», «Учитель словесності», «Будинок із мезоніном», «Мужики», п’єси «Чайка» і «Дядя Ваня»).

Зиму 1897 — 1898 років Чехов провів на півдні Франції, де лікувався від туберкульозу. Навесні повернувся до свого маєтку, поринув у літературну роботу, написав такі прекрасні оповідання, як «Іонич», «Аґрус», «Людина у футлярі», «Про любов», змальовуючи духовну сплячку людини, її поривання до іншого, світлішого життя, якому не судилося здійснитися.

Але хвороба не відступила, і Чехов переїжджає до Ялти, де купує ділянку землі і будує будинок (нині там знаходиться Будинок-музей А.П.Чехова). Через рік Чехов одружився з актрисою МХТ Ольгою Кніппер. В Ялті він продовжує інтенсивну літературну працю — тут написані такі шедеври, як «Дама з собачкою» (1899), «Анна на шиї» (1899), «Наречена» (1903), п’єса «Вишневий сад» (1904).

Тим часом хвороба письменника прогресувала, і в червні 1904 року Чехов поїхав до Німеччини, на курорт Баденвейлер, де 15 липня помер.

Антон Чехов за своє недовге життя не лише написав двадцять томів першокласної прози. Діяльність його була надзвичайно різноманітною. Він підтримував величезне ділове і творче листування (збереглося близько 4,5 тисяч чеховських листів). Чимало часу віддавав медицині: у себе в садибі щорічно приймав безплатно понад тисячу хворих, ще й забезпечував кожного з них ліками; під час епідемії холери самостійно обслуговував величезну дільницю на околицях Меліхова. Брав найактивнішу участь в організації народної освіти: збудував у підмосковних селах три школи для селянських дітей, школу в Криму, клопотався про влаштування в Москві першого Народного дому з читальнею, бібліотекою і театром, збирар книги для сахалінських шкіл і надсилав їх туди цілими партіями, був попечителем кількох навчальних закладів.

Чехов безкорисливо допомагав рідному Таганрогу: організував там громадську бібліотеку, куди пожертвував понад дві тисячі власних книжок, а потім неодноразово надсилав нові видання. Таганрог завдячує Чехову пам’ятником Петру І. Письменник умовив скульптора Антокольського пожертвувати місту статую, організував її відливку і доставку, навіть вибрав місце для установки.

Чехов допомагав голодним у неврожайні роки, турбувався про будівництво в Москві дерматологічної клініки і про влаштування в Криму першої біологічної станції. Корній Чуковський так писав про Чехова: «… в літературі він працював, як фабрика. Людям допомагав так невтомно й активно, наче він був не людиною, а установою. Навіть гостей приймав у такій нечуваній кількості, немов у нього був не дім, а готель».

Сучасники згадують Чехова як надзвичайно добру, порядну і лагідну людину. Він був зразком справжнього інтелігента; ніколи не підвищував голос, з повагою ставився до оточуючих. Прагнув всім, хто стукав у його двері, допомогти грошима, ліками, порадою. «Доктор Чехов» — ласкаво називали його люди, і справді, він намагався зцілювати не лише тіло, а й неспокійну, зболілу людську душу.

«ПРАВДА БЕЗУМОВНА І ЧЕСНА»

Дослідники виділяють три основні етапи у творчості Чехова: перший — приблизно до середини 80-х років; другий — з середини 80-х до початку 90-х; третій — з 90-х років до кінця життя. Звичайно, такий розподіл досить умовний, бо творчий розвиток письменника був не однолінійним і безконфліктним, а внутрішньо драматичним і різнобічним. Його гуморески не вичерпуються чистим гумором, в темному мороці повсякденності раптом спалахують мотиви краси, поезії, чистого кохання, зображення жорстокого, гнітючого життя змінюється утвердженням віри в людину, в її здатність прокинутися від духовної сплячки. Та й провести чітку межу між періодами «початківства», «зрілості» та «розквіту» не зовсім просто, бо у Чехова є «наскрізні» теми та мотиви: доля «маленької» людини, безплідні шукання інтелігенції, духовне зубожіння її представників, трагізм повсякденності, в дрібницях якої задихаються герої, злиденне і жорстоке життя простого народу.

Однак загальноприйнята періодизація чеховської прози допомагає окреслити творчу еволюцію письменника, показати шлях від сміху над кумедними ситуаціями і людськими вадами до усвідомлення закономірності трагічних обставин людського існування, до розкриття глибокої драми особистості, що страждає від безвиході, безглуздості, дисгармонійності буття.

Перший період іноді називають «осколочним» — з 1883 року Чехов почав працювати для петербурзького журналу «Осколки», писав для нього регулярний огляд «Осколки московской жизни». В цей період він виступає переважно в гумористичних виданнях, редактори і критики вимагають від молодого автора стислості, гумору, розважальності. Зовні «Антоша Чехонте» дотримується цієї форми, але більшість його гумористичних оповідань не були просто «смішними». Викриваючи ницість, крутійство, дурість, жадібність, бездуховність, малюючи «дрібні драми дрібних обивателів», письменник помічає і «трагізм дрібниць життя», від якого страждають люди, які часто навіть не усвідомлюють цього трагізму. Парадоксально, що найбільш «веселий» етап чеховської творчості припадає на один з найтяжчих періодів російської історії: після вбивства народовольцями Олександра II розпочалися арешти, заслання, цензурні переслідування і погроми. Настрої непевності, безвиході, незадоволення, страх і розгубленість перед життям, що оселилися в суспільній свідомості, відбилися і на характерах та поведінці персонажів чеховських «смішних» оповідань.

Ідеалом Чехова, як ми вже говорили, завжди була людина внутрішньо благородна, цілеспрямована, але в повсякденному житті він найчастіше зустрічає таких людей, що живуть дрібними і банальними інтересами, — та навіть життям жалюгідне обивательське існування назвати не можна.

Серед персонажів ранніх оповідань Чехова зустрічаємо представників різного віку, різних професій і суспільних станів: фабрикантів, купців, домовласників, ремісників, прикажчиків, службовців — секретарів, кондукторів, телефоністів, касирів; поліцейських, чиновників різного рангу, духовних осіб, студентів, гімназистів, провінційних акторів, письменників, журналістів, учителів, дворян-поміщиків, навіть баронів та графів, а також їхніх дружин, дітей, коханок, родичів. Всі вони, за словами автора, «живуть в чаду нудьги і банальності». їм не властиві чисті, високі, благородні почуття, навіть кохання у них буденне, позбавлене романтики — висловлюють свої емоції, освідчуються вони у знижено-побутово-му плані: «Адже я, якщо лізу до вас, то від кохання» («Який з трьох»); «Природа постановила, щоб людина у певний період свого життя кохала. Настав цей період, то й кохай на всі заставки» («Щасливчик»). Смішно читати про цих дрібних людців — й водночас прикро за їхні порожні душі, вульгарність, тупість, примітивність, безкрилість. Наприклад, в оповіданні «У лазні» лісничий Аляляєв відмовився від одруження тому, що батько нареченої дав посагу не 8500, а 8200 карбованців. Татусь і не осуджує жениха, а скоріше співчуває йому: «Торгувався він зі мною два місяці. Я йому вісім тисяч даю, а він править вісім з половиною. Торгувались-торгувались; сядемо, бувало, чай пити, вип’ємо по п’ятнадцять шклянок, і все торгуємося. Я йому двісті накинув — не хоче. Так і розійшлися за триста карбованців. Одходив бідний і плакав… Дуже вже любив Дашу…»

В гумористичних оповіданнях Чехова торжествує дух меркантилізму, грубого практицизму, житейської прози, високі почуття обертаються брудним сподом, головним виявляється в людині не її честь, достойність, розум, а ранг, чин, суспільне становище, вміст гаманця.

Характерне в цьому плані оповідання «Товстий і тонкий» (1883). На вокзалі випадково зустрілися двоє колишніх приятелів, що багато років тому вчилися разом у гімназії. Після теплих привітань і обіймів з’ясувалося, що один з них — «товстий» — досяг найвищого чину таємного радника, а «тонкому» не пощастило, він мав невеликий чин колезького реєстратора.

І двох людей немовби розділила незрима безодня… «Тонкий раптом зблід, скам’янів, але швидко лице його викривилося на всі боки широкою усмішкою; здавалося, що від лиця та очей його іскрами сипнуло. Сам він знітився, згорбився, звузився… Чемодани його, вузли й коробки знітилися, зморщилися…» Він починає белькотіти щось шанобливо і принижено, хихикати, «мов китаєць той», аж таємного радника знудило.

Та ж думка — про глибину соціальних контрастів, що спотворюють і руйнують людські душі, — звучить і в оповіданнях «На гвіздку», «Хамелеон», «Маска», «Унтер Пришибеєв». Герой оповідання «Смерть чиновника», дрібний урядовець Черв’яков, у театрі випадково чхнув на лисину незнайомого начальника; страх і переживання довели його до могили. Тут явно відчуваються гоголівські інтонації: принижений, забитий, заляканий Черв’яков до болю нагадує Акакія Акакійовича зі знаменитої «Шинелі».

Чеховські персонажі — всі ці «товсті», «тонкі», «хамелеони», «женихи і татусі», «пани обивателі», спритні удовиці, хитрі молодиці, що дурять своїх чоловіків, дівчата, що полюють на женихів, пияки-актори, очманілі від нудьги дачники — належать навколишньому середовищу і не намагаються протистояти йому.

Ми вже говорили, що рання творчість Чехова не зводиться до викриття, висміювання людських вад. Письменник не лише сміявся, а й сумував, сатиричний чи гумористичний аспект творчості поєднувався у нього з трагічним.

Трагічні тони особливо відчутні у тих творах другого періоду творчості Чехова, що зображують внутрішній світ «маленької» людини і тяжке життя простолюду. Тема народу розкривається в таких оповіданнях, як «Зловмисник», «Туга», «Горе», «Ванька», «Спати хочеться», написаних в середині 80-х років.

«ЛЮДИНА В ФУТЛЯРІ»

У 1898 році Чехов опублікував оповідання «Людина в футлярі», «Аґрус», «Про любов». Ці твори, пов’язані між собою спільними проблемами, дослідники називають «маленькою трилогією».

Особливого значення набуває для письменника в цей час проблема «людина і середовище». Чехов глибоко досліджує внутрішній світ особистості, що пасивно підкоряється середовищу — або, навпаки, знаходить у собі сили розірвати з ним, покинути його.

Герой оповідання «Людина в футлярі» — учитель провінційної гімназії Бєліков. Історію про нього розповідає на привалі Буркін, один з його колег. Згадує він цю людину не випадково: перед тим йшлося про жінку сільського старости Мавру, яка «за все своє життя ніде не була далі свого рідного села».

Що ж тут дивного! — сказав Буркін, — Людей, самотніх по натурі, котрі, наче рак-самітник або слимак, намагаються заховатися у свою шкаралупу, на світі немало.

«Людина в футлярі» — характерний чеховський образ: це освічена людина, що душевно замкнулася, відсторонилася від інших, боїться будь-яких змін, навіть самого життя. «Хоч би чого не сталося!» — улюблена фраза цього персонажа, його девіз. Бєліков обожнює різні циркуляри, особливо якщо вони щось забороняють, а будь-які порушення і відступи від правил страшенно засмучують його.

Страх свободи і життя знаходить зовнішнє вираження у пристрасті героя до різного роду футлярів, які відгороджують його від навколишнього світу, що не підкоряється постановам чиновників. Зовнішність Бєлікова характеризує внутрішню сутність цієї людини. Завжди, навіть у теплу пору, він ходить у пальті на ваті, в калошах і з парасолькою. Він носить темні окуляри, вухо затуляє ватою, а коли їде візником, то наказує піднімати у колясці верх. І парасолька у нього в чохлі, і годинник у чохлі із сірої замші; здавалося, що й обличчя у нього зачохлене, бо він постійно ховає його у теплий комір. Власне, за цими всіма футлярами ми не бачимо обличчя персонажа, перед нами лише закутана, незграбна постать, кумедна й водночас зловісна. Згодом автор трохи відхиляє цю завісу, зазначаючи, що у Бєлікова маленьке, бліде обличчя — як у тхора. Це порівняння невипадкове, символічне; воно краще за багатослівні пояснення допомагає розкрити характер персонажа. Тхір — маленький хижак, підступний і смердючий. Бєліков, схожий на тхора, полюбляє стежити за людьми, винюхувати їхні таємниці, виявляти помилки й вади і доносити про них начальству.

Помешкання героя також нагадує футляр — спальня у нього «була маленька, наче скриня, ліжко закривалося запоною». Спав він завжди, накрившись із головою, зачинивши двері. Боявся усього: застуди, злодіїв, навіть свого п’янички-кухаря Афанасія — а раптом той заріже його уві сні!

Відірваність героя від живої, повнокровної дійсності підкреслюється і згадкою про те, що він викладав стародавні -«мертві» — мови, які були для нього, по суті, тим самим, що й калоші та парасолька.

Відлюдник, рутинер і боягуз Бєліков — постать не лише жалюгідна і кумедна. Він здатен вселяти в людей відчуття небезпеки і страху. Присутність людини у футлярі пригнічує навколишніх, його бояться всі — учні, вчителі, навіть директор гімназії. Ця маленька людина у калошах і з парасолькою в очах навколишніх виглядає страшним монстром і тримає в руках усе місто.

Наші дами не влаштовували вистав у суботу, щоб він не дізнався; і священики соромилися при ньому їсти скоромне і грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєліков, протягом останніх десяти —п’ятнадцяти років у нашому місті почали боятися всього. Боятися гучно розмовляти, відправляти листи, знайомитися, читати книжки, боятися допомагати бідним, вчити грамоти…

Підозріливість і обережність Бєлікова виявилися надзвичайно заразливими: спілкуючись з ним, освічені люди, виховані на творчості Тургенєва і Щедріна, поступово ставали боягузами, конформістами.

Бєліков, здавалось би, не здатен на нормальні людські почуття і пристрасті. Але одного разу він ледь не одружився з Варенькою, веселою чорнобривою дівчиною, яка приїхала до міста разом з братом-вчителем. Поява цієї життєрадісної українки стала для жителів справжньою сенсацією. «Раптом бачимо: нова Афродіта відродилася з піни: ходить руки в боки, регоче, співає, танцює». Виявилося, що дівчина любить фізичні вправи, їздить на велосипеді, читає багато книжок, варить смачні борщі. І колегам спадає на думку одружити Бєлікова. Не можна сказати, що нудний самітник закохався — йому невідомі почуття любові, дружби, приязні. Але увага красивої молодої жінки, така незвична для нього, а також постійні підбурювання оточуючих, які спостерігають за перипетіями цього досить млявого «роману», приводять його до думки про можливість і навіть доцільність шлюбу.

Але верх бере звична обережність, вічне його побоювання, «хоча б чого не сталося». І несміливі проблиски досі не відомих героєві почуттів згасають, він так і не наважується зробити рішучий крок.

Не всі персонажі оповідання піддаються гнітючому впливові Бєлікова. Наприклад, Варенькин брат, учитель Коваленко, відкрито ненавидить цього дріб’язкового, зашореного чоловіка, глузує з нього. А коли «мерзенний фіскал», прикро вражений тим, що його «наречена» катається на велосипеді, погрожує Коваленкові доносом, той спускає його зі сходів. Особливо приголомшила Бєлікова реакція Вареньки: «…думаючи, що це він сам упав випадково, вона не витримала і засміялася на весь будинок: «Ха-ха-ха!» І цим розкотистим, заливчастим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова».

Через місяць герой помирає. Вбиває його не приниження чи Фізична недуга, а страх, що спалахне скандал, все місто дізнається про його невдале сватання, він стане об’єктом насмішок і знущань, з’являться карикатури на нього, начальство про все дізнається, і «закінчиться це тим, що йому накажуть вийти у відставку». А це означатиме кінець сяк-так налагодженого існування персонажа. Чехов показує, що перша спроба трохи висунутися зі своєї шкаралущі, зажити нормальним, а не «футлярним» життям призводить героя до поразки: життя, якого він так боявся, вбиває його.

Коли Бєліков лежав у домовині, вираз обличчя у нього був «лагідний, приємний, навіть веселий». Покійний начебто радів, що нарешті отримав надійний, «остаточний» футляр, з якого вже ніколи не вийде. «Так, він досяг свого ідеалу!» — підсумовує Буркін.

Свій ідеал Бєліков зміг знайти, тільки пішовши з життя. Сумний фінал історії нудної, завжди переляканої «футлярної» людини мимоволі викликає співчуття: адже врешті-решт вади героя — концентрований вияв рис, властивих багатьом людям, які відчувають гніт неприхильної до них дійсності й не здатні протистояти їй. Так провінційний анекдот обертається на «житейську драму» смішного і жалюгідного самітника, якого вбило життя.

Бєлікова поховали, але життя містечка не стало кращим — воно й далі збігало так само неквапливо, без радості й смислу. Оповідач говорить, що провінційне життя — сіре і безглузде, «не заборонене циркулярно, але й не дозволене остаточно».

Герой сприймав реальну дійсність як ворожу силу, що таїть загрозу. Але наскільки глибоким був його конфлікт із життям? Чехов показує, що «футлярному» існуванню Бєлікова протистоїть не яскраве, сповнене енергії та творчої наснаги життя, а одноманітна сіра буденність. Колеги його — «суворі, напружено нудні», вони «й на дні народження ходять, наче виконують обов’язок». Інтереси їхні — дрібні й нікчемні, улюблені розваги — карти, плітки, пусті розмови. «Чого тільки не робиться у нас в провінції, аби позбутися нудьги…» Щоб розважитися й водночас помститися Бєлікову за відчуття страху і приреченості, які охоплювали кожного в його присутності, колеги й задумали «влаштувати його долю», одруживши з Варенькою. їх не бентежить ані те, що вони брутально втручаються у приватні справи ближніх, ані те, що Бєліков ніколи не висловлював бажання створити сім’ю, ні явна несумісність цих двох людей. Коли знайомство відбулося, вчителі, радісно потираючи руки, підглядають за поведінкою «парочки», пліткують, насміхаються.

А чому ж Варенька — здорова, симпатична, дотепна й співуча, так не схожа на «нудних педагогів», приймає несміливі залицяння підтоптаного жениха, цього відлюдника, схожого на тхора? Адже вона не кохає, навіть не поважає його. Намагаючись збагнути мотиви поведінки героїні, усвідомлюємо, що образ Вареньки, як і Бєлікова, неоднозначний. Сповнена життєвих сил дівчина мусить пристосовуватися до умов та вимог провінційного середовища. В тексті двічі згадується, що їй уже тридцять років, отже, пора виходити заміж, а достойних женихів не видно. Перезріла ж панна в очах обивателя — невдаха, об’єкт знущань і насмішок. З братом, від якого вона залежить, Варенька постійно сперечається. Таке життя їй остогидло, героїня прагне його змінити і ладна піти заміж за пер-шого-ліпшого, навіть за Бєлікова. «І те сказати, для більшості наших дівчат за кого б не вийти, аби вийти», — із сумом констатує Буркін. І життєрадісність та енергійність Вареньки починають сприйматися як бравада, за якою криється страх перед самотністю, людським осудом. Болото провінційного життя невідворотно засмоктує все життєздатне і здорове. Невдалий же «роман» нудного сухаря Бєлікова з веселою і співочою українкою Варенькою сприймається вже не як фарс, а як трагікомедія.

Як бачимо, реальне життя, що переломило «футлярну» людину, виявляється беззмістовним і сірим. Двоїстість образу Бєлікова полягає і в тому, що ця жалюгідна, смішна істота водночас є небезпечною суспільною силою, що пригнічує все навколо. Але він є породженням бездуховного обивательського середовища і відрізняється від інших лише надмірною зашореністю, закомплексованістю. Він помер, але «скільки таких, як він, залишилося, скільки їх ще буде?» — вголос запитує себе Буркін.

Життя, позбавлене смислу і свободи, накладає на людей темний, похмурий відбиток, і чим більше скоряється людина обставинам, тим чіткіше проступає ця зловісна мертвотна печать. І виявляється, що майже в кожному індивіді криються ознаки «бєліковщини».

«А хіба те, що ми живемо в місті в задушливій атмосфері, у тісноті, пишемо нікому не потрібні папери, граємо у вінт — хіба це не футляр? А те, що ми проводимо своє життя серед нероб, нерозумних, ледачих жінок, говоримо і слухаємо нісенітниці — хіба це не футляр?» — запитує ще один персонаж оповідання — Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Так футляр з деталі, що характеризує зовнішність героя, переростає у символ загальнолюдського, позачасового значення.

Ні, так Зільше жити не можна — ці слова можна поставити епіграфом не лише до цього оповідання, а й до всієї зрілої творчості Чехова. «Людина в футлярі», як і ряд інших творів письменника, має відкритий фінал: Бєліков пішов з життя, але «бєліковщі.на» залишилася, вона всюдисуща. Як знищити у людях рабський дух, як перебороти відчуження індивіда від суспільства, від навколишнього світу, як подолати самотність і безсилля? Як зробити життя осмисленим, творчим, як позбавитися пошлості та злоби? Всі ці питання постають з контексту твору, і на жодне з них письменник не дає відповіді. Автор уникає категоричних висновків, не висловлює власного погляду на події. Він пропонує певну історію, її оцінки оповідачем та його співрозмовником, а сам начебто усувається, залишається в тіні, не приєднуючись до жодної позиції. Це також один з характерних чеховських прийомів. Авторська присутність в контексті проявляється ненав’язливо — наприклад, в описі місячної ночі, краса і спокій якої сприймаються як контраст до роз’їденого пошлістю, заздрістю і злобою суспільства.

Все поглинув тихий і дивний сон; жодного руху, жодного звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли в місячну ніч бачиш широкий сільський шлях з його хатами, копицями, поснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому спокої, заховавшись у нічних тінях від праці, турботи і лиха, вона лагідна, сумна і прекрасна, і здається, що зірки дивляться на неї доброзичливо і що немає вже лиха на землі, і все благополучно.

Мимоволі спадає думка: яким прекрасним, осмисленим могло б бути людське життя, якби в ньому панували добро, краса і гармонія!

В оповіданні спостерігаємо ще одну характерну рису чехов-ської поетики — підкреслену увагу до деталі, яка набуває значення символу (футляр в описі головного героя, темні окуляри, крізь які він бачить світ, його «тхоряче» обличчя тощо). Комічне у гворі змінюється драматичним або поєднується з ним. Синтезуючи іронію, гротеск з драматичними, навіть трагічними нотами, анекдот з філософськими узагальненнями щодо сенсу людського буття, використовуючи підтекст, місткі багатозначні деталі, письменник створив проблемне, глибоко аналітичне оповідання.

В останній період творчості художня манера Чехова збагачується засобами новітніх течій, зокрема імпресіонізму. Фабульність інколи повністю поступається ліричній оповіді. Проза стає більш сповідальною, увага зосереджується переважно на думках і почуттях героїв. Посилюється емоційний підтекст, велику роль відіграють спогади, асоціації, окремі враження, пейзаж, часто співзвучний порухам душі. В пізній прозі Чехова посилюється мотив кохання, що одухотворює людське життя, надає йому світла і сенсу. У світлі кохання відбувається переоцінка цінностей, звільнення від гніту буденності, духовне очищення. Але чеховським героям не судилося стати щасливими: вони приречені на розлуку, страждання, самотність.

«РОТШИЛЬДОВА СКРИПКА»

Оповідання «Ротшильдова скрипка» (1894) митець, очевидно, виношував довго, тематично воно пов’язане з написаним значно раніше твором «Горе». Сюжет «Горя» — смерть дружини токаря і усвідомлення героєм свого життя як пустопорожнього і нікчемного — споріднений з мотивом занепащеного життя у «Ротшильдовій скрипці».

У цих творах взагалі чимало спільного: в обох йдеться про бідного ремісника, якого несподівано спіткало велике нещастя, кожен з головних героїв втрачає дружину, яку кривдив і зневажав, і під впливом запізнілого каяття змушений підбити підсумок всього свого життя. Підсумок виявляється невтішним: життя пройшло безглуздо й марно.

Герой «Ротшильдової скрипки» — трунар Яків Іванов на прізвисько Бронза — живе бідно. В експозиції оповідання пояснюються причини його злиденного існування: «Містечко було маленьке, гірше, ніж село, і жили в ньому майже самі старики, які помирали так рідко, навіть досадно». Тож ремесло Якова не давало особливих прибутків. І рід занять героя, і його прізвисько мають символічний зміст: життя дратує Якова, бо від нього — одні збитки; він мовчазний, похмурий і непривітний, мов пам’ятник на цвинтарі; він начебто придушує своєю вагою навколишніх, передусім гнітить дружину Марфу.

Головна риса Якова — ощадливість, яка з роками стає маніакальною: він весь час підраховує «прибутки — збитки», а оскільки збитки уявні переважають справжні, це доводить його мало не до шаленства. Вічна тема думок і розмов Бронзи — потенційні прибутки, які він міг би отримати, але з різних причин не отримав. Більше заробляти йому заважали вихідні та церковні свята, коли не можна було працювати. «Поліцейський надзиратель був два роки хворий і танув, і Яків нетерпляче ждав, коли він помре, але надзиратель виїхав до губернського міста лікуватися, взяв та й помер там. Ось вам і збиток, принаймні карбованців на десять, бо труну довелося б робити дорогу, з глазетом». Навіть зробивши труну для власної помираючої дружини, він ретельно заносить у реєстр своїх збитків — «2 крб. 40 коп.».

Живе Бронза у невеликій старій хатині, «де була тільки одна кімната, і в тій кімнаті містились він, Марфа, піч, дво спальне ліжко, труни, верстат і все господарство». Перелік цей справляє моторошне враження: люди сплять у хаті, де стоять труни, та й сам хазяїн і його жінка згадуються у списку поряд з побутовими предметами, обладнанням і трунами. Щоправда, замкнений, завжди невдоволений Яків, шо задушив у собі всі живі людські почуття, та безсловесна, залякана Марфа давно вже духовно закам’яніли, стали чимось на зразок «предметів» (у розмові з фельдшером герой так і називає дружину — «предмет»).

Постійно пригнічений переживаннями через «збитки», непривітний і роздратований, Яків існує начебто уві сні, без любові, радості, співчуття до інших. На дружину він не звертає уваги, «наче вона кішка або собака», жодного разу не приголубив її, не подарував їй нічого. Лише кричав на неї, докоряв нестатками, а вона перелякано тремтіла.

Єдина розрада Якова — скрипка, на якій він грає з єврейським оркестром на весіллях. Замучений думками про свої невдачі, він іноді торкає рукою струни, і стає йому легше на серці. Але й музика приносить не лише задоволення, адже грає Бронза врешті-решт для прибутку: йому платять по п’ятдесят копійок за день, тож він дуже переживає, коли його не запрошують грати. До того ж Яків проймається невмотивованою ненавистю до флейтиста Ротшильда — рудого убогого єврея, який наче в насмішку має прізвище відомого мільйонера.

Типовий невдаха, Бронза ніколи не буває в гарному настрої і зриває злість на тих, хто не може йому відповісти — на зли дарі Ротшильді, на темній дружині.

Автор не описує детально історію спільного життя Якова і Марфи. Але з кількох фраз, розсипаних у тексті, зрозуміло, що на долю жінки похмурого трунаря випало мало радості, а багато важкої праці та образ.

Безпросвітним було її життя. Вона прожила з чоловіком понад п’ятдесят років, дбала про нього, ходила по воду, варила і пекла, топила грубу, рубала дрова — «і все це мовчки, з боязким, дбайливим виразом ». Лише двічі у тексті оповідання Марфа озивається до Якова: коли повідомляє, що помирає, вдруге — коли згадує молоді роки і біляву дитину, яку вони колись мали і яку маленькою забрав Господь. Виявляється, що не завжди існування подружжя було таким сірим і безнадійним: колись вони сиділи на річці під вероою, співали пісень, тішилися донечкою. Яків уже давно забув про це, але дружина зберігала в глибині дутій пам’ять про щасливі дні молодості.

Манія Бронзи — ощадливість — призвела його до духовної деградації, вбила в ньому всі живі почуття, занапастила його дружину. Через скнарість Бронза обмежує Марфу в усьому, навіть забороняє їй питч чай, і вона змушена пити гарячу воду. Занедужавши, Марфа з останніх сил продовжує працювати — боїться, що чоловік лаятиме її за те, що вона лежить і нічого не робить, або знов говоритиме про збитки. Зрозуміло, чому близька смерть видавалася цій нещасній жінці визволителькою, яка нарешті порятує її від нестерпного життя. «Обличчя в неї було червоне від жару, надзвичайно ясне і радісне… Скидалося на те, ніби вона справді помирала і була рада, що, нарешті, залишає навіки цю хату, труни, Якова…» Дивлячись на неї, Бронза вперше злякався того, що зробив з єдиною близькою йому людиною.

Чехов надзвичайно лаконічно, за допомогою небагатьох виразних деталей, що повторюються у тексті (труни в помешканні героїв, гаряча вода замість чаю, просвітлене обличчя помираючої) створює вражаюче безрадісну картину подружнього життя, позбавленого теплоти, порозуміння і взаємної поваги. Не дає він і докладних портретів персонажів. Про Якова дізнаємося, що він був високий і кремезний — «вищих і міцніших від нього людей не було ніде, навіть у тюремному замку, хоч йому було вже сімдесят років». Не лише своєю вдачею, а й постаттю він неначе придушував, пригнічував інших. А одиноке небагатослівне зображення Марфи свідчить не лише про страждання хворої жінки, а й про той нестерпний тягар, який вона несла упродовж всього життя: «… вона сиділа на табуреті, згорблена і виснажена, гостроноса, з відкритим ротом у профіль, вона скидалася на птаха, який хоче пити».

Духовна деградація людини, нерозвиненої й темної, що перебуває під дією міщанських, власницьких уявлень про мету і смисл життя, згубність впливу подібного індивіда на навколишніх — одна з центральних проблем цього оповідання.

Поховавши Марфу, Яків уперше замислюється над скоро-минучістю життя, непоправністю нещастя, яке спіткало його. З глибин пам’яті виринають картини, про які нагадала йому дружина перед смертю: ось він з Марфою під вербою на березі річки, дитинка з білявим волоссячком… Але і тепер, підводячи риску під своїм життям, Бронза не може одразу позбутися думок про збитки. Йому видається дивним, що за п’ятдесят років він жодного разу не бував на річці, а коли навіть був, то не звертав на неї уваги. Тим часом на річці можна було і рибу ловити, і купатися, і плавати на човні. А він все це проґавив…

Поступово наївні роздуми героя набувають іншого, філософського смислу. Постають неначе два плани роздумів персонажа: на поверхні — безкінечні скарги та збитки, у підтексті — глибока скорбота з приводу безглуздо прожитого життя і його дивного, протиприродного устрою.

Він міркував, що від смерті буде одна користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податків, ні ображати людей, а тому, що людина лежить в могилці не один рік, а сотні, тисячі літ, то, як порахувати, користь буде величезна. Від життя людині — збиток, а від смерті — користь. Це міркування, звісно, справедливе, але все-таки прикро й гірко: чого на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині один тільки раз, минає без користі?

Чому люди роблять не те, що треба? Чому він, Яків, завжди кривдив дружину, чому ображав і лякав єврея Ротшильда, який не зробив йому нічого поганого? Навіщо взагалі люди заважають жити одне одному? Адже від цього — одні збитки, такі страшенні збитки! Так слово «збитки» набуває іншого, набагато глибшого смислу, і розумієш: йдеться про втрату духовності, людяності, радості і доброти в умовах злиденного, нецікавого, «неправильного» існування.

Спочатку письменник з іронією скарги героя перераховує на втрачені рублі та копійки, але згодом іронія зникає. З величезною майстерністю Чехов здійснює перехід від примітивних міркувань розгубленого, прибитого горем трунаря до власних роздумів про недосконалість і жорстокість життя.

Чехов ненав’язливо підводить читача до думки, що маніакальний заощаджувач і грубіян Яків Бронза, при всіх своїх вадах, — непересічна людина, наділена музикальним талантом. Свою незадоволеність життям, своє горе Яків висловлює не лише у скаргах на збитки, а й у грі на скрипці. В мелодіях, які він виграє, звучать ті почуття, які він не здатний висловити інакше. Скрипка співає про нездійснені мрії, лиху долю, тугу за життям справжнім, осмисленим, змістовним. Замучений питаннями, на які немає відповіді, Яків занедужує. Він розуміє, що смерть вже близька, але йому не шкода помирати, жаль лише скрипки, що «зостанеться сиротою». Востаннє бере він до рук скрипку і грає щось «жалісне і зворушливе, і сльози покотилися у нього по щоках, і чим глибше він думав, тим сумніше співала скрипка ».

Життя своє Яків прожив бездарно, і змінити щось уже запізно, але залишилася чудова сумна мелодія. Цю мелодію виконуватиме Ротшильд, якому Бронза заповідає свою скрипку, свій єдиний скарб, щоб хоч якось залагодити завдану ним кривду. Ця передсмертна імпровізація Якова змушує слухачів плакати, очищаючи душу, тож Ротшильда часто запрошують до себе купці та чиновники і просять його грати тужливу пісню трунаря знову і знову. Можливо, тому, що ця пісня знаходить відгук у їхніх серцях, пробуджує мрію про якесь інше, краще, недосяжне життя.

Коли читаєш оповідання «Ротшильдова скрипка», спочатку видається, що все тут побудоване на суцільному абсурді. Трунар, який грає на весіллях на скрипці, — парадокс. Майже все життя Бронзи — безглуздя: і його невдоволення тим, що існують в році святкові дні, і ненависть до сумирного флейтиста Ротшильда, і те, що він забороняє Марфі пити чай. Ще одна моторошна і абсурдна подробиця: Бронза знімає мірку для труни з іще живої дружини. Але у фіналі, коли герой намагається осмислити, переоцінити своє життя, коли він страждає, коли на порозі небуття створює дивну мелодію, існування його вже не видається позбавленим сенсу, абсурдним.

Скрипка є багатозначним символом: це і найбільша цінність в сірому, буденному існуванні Якова, і чарівна мелодія, що передає його тугу, підсвідоме прагнення до осмисленого, повноцінного життя, і втілення духовності, одвічного потягу людської особистості до творчості, краси й гармонії.

Так хто ж він, Яків Бронза — трунар чи музикант, озлоблений і жадібний невдаха чи натхненний митець? Чехов показує, що людська натура часто буває неоднозначною і суперечливою, поєднує в собі несумісні, здавалось би, риси. Різкі повороти долі, непередбачувані ситуації раптом висвітлюють несподівані, досі невидимі сторони особистості, і виявляється, що далеко не ідеальна людина здатна змінити своє ставлення до навколишнього світу, стати добрішою і милосерднішою. Саме це й відбувається з героєм оповідання видатного майстра слова, знавця людської душі.

 

Список використаної літератури

  1. Антон Чехов. Федір Достоєвський. Афанасій Фет. ПольВерлен. Артюр Рембо // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України,  – №4. -С. 31-41.
  2. Зарубіжна література XIXст: Хрестоматія. – Навч. посіб, для 10 кл. загальноосвіт. шк. / Упоряд., автор дидакт. матеріалу О. В. Пронкевич. – К.: Педагогічна преса, 2002. – 592 с.
  3. Зарубіжна література: Хрестоматія для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Упоряд. В. Я. Звиняцьковський, Т. Г. Свербілова. – К: Освіта, 2005. – 528 с.
  4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 598.
  5. Пронкевич О. В. Зарубіжна література. Підруч. для 10 КЛ. загально­освіт. навч. закладів. – К.: Зодіак – ЕКЮ, 2004. – 528 с.