Блог

Батьківські збори!?. Історія одного оклику, питання та подальшого роздуму

 

Ініціація (тобто входження у світ дорослих через випробування)  українського підлітка складна і непередбачувана. Довкілля настільки фрагментарне, що навіть легкий порух душі змінює калейдоскоп випробувань та викликів, які необхідно вирішувати студенту-першокурснику.
До повноліття ще трохи, а інформаційний простір – безмежний і доступний вже.  Логічно, що  мала б спрацьовувати міцна ланка «сім’я – педагоги». Зрозуміло, що більшість наших родин несуть відповідальність за власних нащадків. Та, на жаль, серед студентів трапляються випадки прояву соціального сирітства. При живих батьках ми спостерігаємо явний брак батьківської опіки. В таких сім’ях винуватять економіку, заробітчанство, забуваючи про елементарну персональну, глибоко усвідомлену відповідальність за тих, кого породили.

Ось історія, яка трапилась зі мною на батьківських зборах. Із батьками та студентами ми обговорювали питання адаптації підлітків до навчання, міжособистісні стосунки, взаємоповагу студента і вчителя, побутові умови проживання. Та в якийсь момент адекватна реакція на мої вимоги і зауваження заперечується реплікою бабусі студента Р.: «Що ви в нього хочете? Якщо він собі щось зробить – будете відповідати!». Моє серце заніміло, а розум вразила  блискавка трагічного спогаду з минулого, коли інша група переживала втрату товариша через нерозділене кохання. Тоді  біль втрати  нам допомагав лікувати священник. Час йшов і… Знов вернувся біль душі, ніби й не покидав. Озлоблений окрик викликав зустрічне питання: «За що так з учителем, який знайомий із вами якийсь місяць?». Це був свого роду поштовх до роздумів, аналізу, вивчення досвіду інших педагогів, для того, щоб зрозуміти і навчитись відчувати межу між вимогливістю і прискіпливістю, а також  кордони між «особистістю дисциплінованою» і «особистістю приниженою».

З досвіду знаю, що взаємодовіра формується на позитивному спілкуванні і наші стосунки зі студентами будуються на основі довіри і поваги. Звідки ж страх у родичів? У чому річ? Для себе я знайшла відповідь у книзі А. Єрмоліна «Виховання вільної особистості у тоталітарну епоху» (Ермолин А., 2014). Він пише: «За 70 років радянської влади педагогічним відомствам СРСР вдалось сформувати у значної частини радянських сімей атрофію почуття відповідальності за виховання власних дітей. Декілька поколінь батьків і матерів звикли покладатися у всьому «на безплатний сир» соціалістичної мишоловки під назвою «радянська система захисту дитинства». А коли ця система рухнула, виявилось, що сотням тисяч сімей немає ніякого діла до власних дітей, бо у їх свідомості відсутні відповідні соціальні моделі».

Ось так. Та країна розвалилась, а її технології виховання застаріли. Тепер  ми просто приречені на вивчення і запровадження досвіду передових країн, які вже давно успішно всі сили держави, громадянського суспільства і церкви використовують на включення батьків у виховну роботу з дітьми.

Згадую як отець Іван у розмові зі студентами розказував про таїнства любові до ближнього, про юнацьке кохання, а в цей час студентка встала і просто вийшла. До години часу дівчина зателефонувала і подякувала священнику за допомогу в усвідомлені своєї проблеми, про яку  ніхто з нас навіть не підозрював! Через декілька років студентка вийшла заміж і пізнала щастя материнства. Отже, Слово може ранити, як у випадку з бабусею, а може зцілювати, особливо устами наших духовників!

Слід констатувати, що у нашому суспільстві дуже низька відповідальність за Слово! Значить вчитель має пам’ятати, що він і навчає, і виховує, допомагаючи формувати молодій людині почуття поваги і відповідальності до власного слова і слова оточення. З іншої, не менш важливої сторони, для того, щоб пробудити у кожного студента прагнення і потребу у самовихованні, необхідно їх вчити бачити себе збоку, оцінювати свою власну поведінку так само суворо, як і вчинки інших, володіти собою і своїми бажаннями, самостійно усвідомлювати свою провину, свої недоліки і намагатися виправити їх.

У своїй парадигмі виховання я знову вчуся мотивувати студента до прийняття правильного рішення, але вибір завжди залишається за юнаками та юнками і саме це є явним проявом формування у підлітків культури відповідальності. Мотивувати, давати пораду, але не вирішувати за студента його проблеми стає моїм педагогічним кредо вчителя як вихователя. І варто бути завжди готовим, що до поради можуть не дослухатися.

P.S.

Без глибинного аналізу того, який «культурний розсіл» просякне нашу молодь в епоху стрімких змін, компетентно виховувати підлітків вже не можна.

Література

  1. Ермолин, А. (2014). Воспитание свободной личности в тоталитарную эпоху. Педагогика нового времени. Москва: Альпина Паблишер. 262с.

Залишити відповідь