допомога студенту

Лев Толтой “Війна і мир”

Духовні пошуки головних героїв роману Льва Толстого «Війна і мир».

План відповіді

  1. Своєрідність погляду Л. Тол­стого на історію як на явище духовне.
  2. Шлях Андрія Болконського від пошуку «свого Тулона» до усвідомлення нерозривного зв’язку зі світом і людьми.
  3. Шлях надбання гармонії жит­тя П. Безуховим

Опорні слова і поняття: шлях до «своєї правди», готовність на жертви і подвиг, духовне прозріння, небо як світло істини, зупинка зовнішнього життя, життєва енергія, щастя простити, оманливі ідеали, масонство, гармонія світу.

Творчість Л. Толстого в історії російської: літерату­ри посідає особливе місце. Герої його творів стали не тільки літературним явищем, для мільйонів читачів вони стали взірцем складного і прекрасного духовного життя. Толстой був переконаний, що «голос живої совісті» — це непереможний і доброчинний фактор історичного розвитку, а пошук правди, рух людської свідомості — більш важливі історичні події, ніж політичні пристрасті таінтриги. Тому його «улюблені герої» зображені в розвитку, на шляху до «своєї правди».

Свою розповідь Толстой починає з 1805 р., коли сповнений честолюбних планів князь Андрій іде на війну, мріючи прославитися через служіння людям, готовий задля них на подвиг і жертву. Наполеон для нього ворог і разом із тим взірець. Князь Андрій хоче знайти «свій Тулон», не стати «новим Наполеоном», але повторити його долю. Натомість він лежить на полі Аустерліца тяжко поранений. За Толстим, доля окремої людини і доля народунепередбачена. Андрій мріяв про славу, подвиг, але, навіть здійснивши його, прийшов не до слави, а до розчарування. Він бачить над собою небо, високе, величне, як світло істини, як відсвіт вічного. І цей відсвіт виявив усю марність і безглуздість честолюбних прагнень князя Андрія у порівнянні з усвідомленням найвищого щастя — щастя життя. Новий вигляд має і колишній кумир — Наполеон. Він проходить повз Андрія, промовляє пишні фрази «призначені для історії», але здається герою якимось незначним і маленьким.

Життя і шлях ідейно-духовних шукань князя Андрія, як і життя всіх улюблених героїв Толстого, складається з певних етапів, кожен з яких завершується кризою, розчаруванням, потім новим пробудженням, новими пошуками. Аустерліц і смерть дружини спричинили внутрішній злам, який вимагав від Андрія Волконського переоцінки усіх цінностей. Колись честолюбний і активний, тепер герой відмовляється від будь-якої суспільної діяльності. Він наче зупинився у своєму розвитку. Але така зупинка зовнішнього життя, зовсім не свідчила про зупинку у духовному розвитку.

Відмовившись від прагнення здобути славу, князь Андрій намагається жити для себе і для сина, Але надто багато у ньому духовної сили, енергії, аби почуватися задоволеним тихим, спокійним життям. До активного життя Андрія спонукав П’єр — задоволений со­бою і своєю діяльністю у власних маєтках. П’єр вплинув на Андрія не прикладом своєї діяльності (Андрій–бо зрозумів, що насправді в маєтках нічого не змінилося), а життєвою енергією. Те, що розпочав П’єр, довершила Наташа. Зустріч із нею в Отрадному стала для князя Андрія прилученням до живого життя. Він майже не бачив її, не чув того, що вона говорила, але відчув її захват від щастя жити, її здатність ділитися цим щастям із людьми. Так до Андрія прийшло нове бажання діяльності і слави. На деякий час йогозадовольняла «корисна діяльність» у комітеті Сперанського. Але прийшло справжнє кохання. Наташа стала для Андрія втіленням тієї високої правди, чистоти і щастя життя, яке відкрило йому високе небо Аустерлиця. І в цьому світлі любові-правди фальшивими й оманливими здалися йому і Сперанський, і його власна «корисна діяльність». До пев­ної міри з князем Андрієм відбувається те, що вже колись було у його житті. Він ніби рухається по колу. Усвідомлення цього руху по колу приходить до Андрія після розриву з Наташею. Внутрішній неспокій, гнітючі роздуми про власне життя, палке бажання по­мотатися Анатолю — все це сповнило душу Андрія. У такому стані він сприймає звістку про війну 1812 р. і трагедія народу заступила власну трагедію князя Андрія. Причетність героя до загальнонародної справи примушує забути егоїстичні наміри, підносить душу. Нова духовна велич дає можливість простити свого колишнього ворога Анатоля, бо він сприймається тепер героєм як частка загального.

Перед смертю князь Андрій приходить до християнського розуміння любові — любові до всіх людей. Але автор добре розуміє, що така любов під силу лише Богу або чистій душі, яка позбавилася усіх земних бажань та пристрастей. Остання зустріч із Наташею, останні спалахи земного кохання до неї прив’язують князя Андрія до життя. Можливо, для того, щоб він виконав свій останній обов’язок — простив її й отримав прощення. Смерть героя пояснюється й історичним поглядом автора на зображені події, історію, яку писав Толстой, була не тільки історією народної слави, але й історією страшної народної трагедії. У «Війні і мирі» на очах читачів гине Петя Ростов — славний, щирий хлопчина, який обіцяв бути доброю і корисною людиною. Помирає і князь Андрій Вол­конський. Через ці смерті в усій своїй нищівній і високій правді розкривається трагічна сторона народного подвигу і народної перемоги.

Свій шлях ідейно-духовних пошуків проходить П’єр Безухов. Шлях цей не менш склад­ний і суперечливий, ніж шлях Андрія Волконського. Коротко його, напевно, можна визна­чити так: це шлях подолання інстинктів високою духовністю і надбання відчуття гармонії життя. Читачі вже від першого знайомства з П’єром отримують дивне враження. У салоні Шерер він веде інтелектуальні бесіди, висловлює свої думки, навіть не замислюючись, яке враження вони справлять на оточуючих. Він обіцяє кн. Андрію не їздити більше до Анатоля, бо розуміє згубність гультяйського життя для людини, але, залишивши Андрія, сам собі «доводить» необхідність їхати до Курагіна, де й трапляє в «халепу з ведмедем». На початку роману П’єр «пливе за течією», легко підпадає під вплив інших людей (і не тільки таких гарних, як кн. Андрій, а й Анатоля, кн. Друбецької, кн. Василя). Духовну кризу П’єр переживає після дуелі з Долоховим, коли він уперше усвідомив, що «пливучи за течією», дотримуючись установлених кимось «моральних» норм, він мало не вбив людину. Це відкриття загнало П’єра у «глухий кут», і він не міг знайти відповіді на такі, як здавалося раніше, прості питання: «Що погане? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти?» Але життя для П’єране втратило сенсу, треба було лише знайти той стрижень, на якому воно тримається. На якийсь час П’еру здалося, що стрижень той — масонство, яке П’єр сприйняв насамперед як ідею морального очищення. Потім прийшло розчарування: з’ясувалося, що зовнішній, обрядовий бік масонства прикривав корисливі інтереси багатьох «братів». Але звернення до масонства не було для героя марним: звідти він виніс ідею про можливість «благоуст­рою світу», цього благоустрою він не бачив у житті, де все «брехня і зло». Із нової духовної кризи, яка настала після розчарування у можливості втілення масонських ідей ужиття, П’єра вивели події 1812 року. Коли всі мешканці залишають Москву, П’єр залишається, щоб вбити Наполеона і «покласти край владі звіра». Перебування в Москві під час пожежі відкрило П’єру нові істини: життя — найважливіша цінність, а люди — скрізь люди. П’єр виносить із палаючого будинку маленьку дівчинку, захищає від мародерів красуню-вірмен ку, врятовує життя французькому офіцерові. Розговорившись із цим офіцером, П’єр побачив у ньому не ворога, а просто людину. Саме йому, несподіваному своєму співрозмовнику, П’єр звіряє найпотаємніше: розповідає про своє кохання до Наташі. У полоні П’єр пережи­ває один дуже трагічний момент — розстріл заручників біля Новодівечого монастиря. Не страх, що на нього припаде трагічний відлік, спричинив трагедію П’єра. Він тоді втратив віру у благоустрій світу, бо світ цей постав як хаос. По-новому відчути гармонію світу допоміг П’єру Платон Каратаєв. Як це не парадоксально, саме у полоні П’єр здобув те, чого марно шукав раніше — духовну свободу, яка не залежить від життєвих обставин. П’єр навчився цінувати життя у найрізноманітніших його проявах. Він знайшов ідеал, який так довго шукав, «у себе ж під ногами». Йому більше не хотілося замислюватися над «загальними» питаннями. Зустріч із Наташею знову змінила П’єра. В епілозі роману ми бачимо його таким, як «до Каратаєва» — мислячим, захопленим новими ідеями перебудови світу. У своєму сімейномужитті П’єр досяг гармонії, але це зовсім не означає, що він ладен «замкнутися» у своєму щасті. Він хоче сприяти встановленню гармонії у світі.

Висновок. Герої творів Толстого — носії високих духовних цінностей. їхнє жит­тя — невпинний шлях пошуку смислу життя, свого призначення. Тому більшість толстовських героїв зображені в розвитку, на шляху до «своєї правди». Це шлях духовних злетів і розчарувань, оманливих ідеалів і відкриттів істини, шлях, позначений кризами і драмами. Кожен герой проходить свій неповторно особистий і водночас сповнений глибокого історичного значення шлях духовних шукань.