допомога студенту

Анна Ахматова “Реквієм”

Художня специфіка осмислення теми сталінського терору в поемі «Реквієм» Анни Ахматової.

План

  1. Відображення у трагічній долі поета трагедій часу.

2. Створення у поемі «Реквієм» узагальненого портрета народного страждання.

3. Ліричне та епічне в поемі.

4. Утвердження ідей добра, віра у перемогу справедливості.

Опорні слова: Богоматір, хрест, апокаліпсична зірка – біблійні символи поеми, проблема історичної пам’яті, розкриття єдності материнської трагедії ліричної героїні і країни.

Анні Ахматовій (1889—1966) судилося прожити довге життя, сповнене такого ж трагізму, як і час, в який вонажила. їй довелося пережити дві світові війни, революції, сталінські репресії. Про А. Ахматову не можна сказати, що на її очах відбувалася трагедія народу, бо вона не була стороннім спостерігачем: трагедія народу була і її особистою. Це зумовило особливості її пізньої поезії.

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культу­рою за все, що відбувається в країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усві­домлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.

Частини поеми були написані упродовж 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір значно пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком: Нет, и не под чуждым небосводом,

И не под защитой чуждых крьш, —

Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з народною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як траурна мелодія пам’яті про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії.

Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх про­явів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контекстісвоєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами   .

И под шинами черных марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття пірати близьких примушують читача пережити разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювалися саме у ці жахливі роки 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли і її к;тесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.

В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материн­ського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засудже­них є наскрізною у поемі: «На губах твоих холод иконки» (ч, І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч, V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч.VI).

Образ Богоматері, епіграф останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення: вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо прийде нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше як би могли з’явитися рядки епілогу:

А если когда-нибудь в зтой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне…

її твори п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить у перемогу добра, в торжество справедливості.

Висновок. Життя і творчість А. Ахматової приклад великої мужності поета, на долю якого випало жити у страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе своє життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам протрагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.