Очі Європи… Які вони? Століттями європейці спостерігали за нами, вчились у нас, остерігались нас, були вдячні нам, але, на жаль, залишались байдужими до нас.

Мудрість Анни – королеви Франції, Кунгути – королеви Чехії; героїзм і зухвалість слов’ян, які побували у Стародавньому Римі і захистили від монголо-татар; житниця Австро-Угорщини; українці, які рятували від страшної і нищівної  ідеології, – всі вони  додають гонору нам в очах історії Європи та європейців. Та от їх байдужість не дозволили їм розгледіти наші тривоги та проблеми.

Нас принижували століттями – вони мовчали, нашу культуру прагнули забути – а їм не до нас, але і ми, і вони – єдина територіальна громада, яка сьогодні об’єднана єдиним інформаційним простором. Тому європейцям сьогодні немає чого остерігатися українців. Так, ми не європейці, бо наша ментальність сформована під гнітом різних держав, яке продовжувалося століттями (і не в останню чергу без певних європейських сил), є ментальністю українця – слов’янина-європейця, а простіше, – вільнодумця по натурі, ортодокса у вірі.

От подумати, які асоціації викликає Україна у пересічного європейця: Клички, Чорнобиль, Шевченко, корупція, Майдан. Та й усе. Тобто якоїсь чіткої, сталої ідеї, образу, за яким би сприймали нас у Європі немає.

А чому? Тому що ми самі ще не сприймаємо себе як цілісний образ, як народ із власною єдиною мовою, культурою, історією.

Ми втікаємо один від одного не розуміючи, що десь там, «за бугром», не буде краще, тому що частинку тієї України, від якої так прагнемо втекти, ми несемо із собою, куди б не подалися.

Ми сприймаємо Європу як багатого сусіда, в якого все добре, який постійно нам щось винен. Здається, що там завжди світить сонце, демократія і свобода слова на кожному кроці. Що ж, у них дійсно краще, але проблема в тому, що ми «приміряємо» чужу сорочку, яка, звичайно, не нашого розміру! Наша людина несе в собі частинку того світу, від якого так тікає і, нажаль, отримавши довгоочікувану свободу, не знає що робити з нею.

Зараз у Європі поширюється рух за збереження своєї автентики, національної ідентичності. Думаю, це єдине, що Україна має «взяти на озброєння» відразу. Адже, коли ми будемо мати власний національний стержень, то і Європа з нами буде говорити на рівних.

Отже, щоб європейці змінили ставлення до нас, ми маємо змінити своє ставлення до самих себе. Юрій Шерех зазначив:

«Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм».

У наших руках всі важелі впливу на ставлення європейців до нас. Утвердження українцями своєї значимості є чудовим шансом відкрити нову сторінку у стосунках між Україною та Європейським Союзом.