Особливості побудови, головний конфлікт та моральна проблематика «драми-дискусії» «Пігмаліон» Бернарда Шоу.

План

1. Поняття про драму-дискусію.
2. Міф про Пігмаліона як відправа точка сюжету і кон­флікту п’єси Б. Шоу.
3. Внутрішні можливості люди­ни з народу.
4. Новаторські пошуки Б. Шоу в царині драматургії.
5. Роль міфу в комедії «Пігмаліон».
6. Пробудження людської гідності в головній героїні п’єси.
7. Роль Митця у п’єсі.
8. Значення відкритого фіналу п’єси.

Опорні слова і поняття: драма – дискусія, моральні проблеми, соціальна нерівність, розкриття внутрішніх можливостей людини.

На межі XIX—XXстоліть у світовій драмі почали з’являтися нові типи драматичних конфліктів. Принци­пово новим у розвитку театру було те, що ідеї стали головними, активними і драматичними учасниками сценічної дії. Гострі особисті взаємини героїв більше не мали вирішального значення, їх зіткнення переростали у конфлікти ідей. Шоу заперечував теорії про злодіїв і героїв, про конфлікти бездоганного добра зі злом. Драматичний конфлікт виявляється у Шоу гострим зіткненням фальшивих уявлень про життя, вигаданих ідеалів, створених сус­пільством для приховування правди, зі справжнім розумінням життя. Такий конфлікт реалізується в напруженій ідейній суперечці, драматичній дискусії, тому такі твори отримали назву «драми-дискусії».

Серед творів, написаних Шоу до першої світової війни, найширшу популярність здобула комедія «Пігмаліон» (1913). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дру­жиною скульптора.

Б. Шоу запропонував сучасний, варіант прадавнього міфу: у центрі уваги письменника не всесилля кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини.

Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Піккерінгом, що він проведе науковий експеримент — «відшліфує» і «обтеше» підібрану ним на вулиці квітникарку Елізу Дулітл. За декілька місяців він намагається навчити вуличну торговку квітами правильній вимові і зробити так, щоб «її з успіхом могли прийняти за герцогиню».

Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо і злидні, потрапивши в набагато кращі життєві умови, розцвітає. В атмосфері уваги і поваги до її особистості Еліза виявляє надзвичайні здібності, розум, талант й почуття внутрішньої гідності. «Перетворення» Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар’єри нездоланні — вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами «прозрілого» Хіггінса, «знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі».

Хіггінс уводить Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Пігмаліон – Хіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, розбуркав приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого.

У світі, де живуть і діють герої комедії, людина не може існувати без певного ярлика. Людей тут немає, а є «герцогині» й «квітникарки». Під цими мертвими умовними «маска­ми» ховаються живі людські обличчя. Так у п’єсі виникає бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини.

Але фонетичний експеримент Хіггінса відбувається за принципом «людина для фонетики» а не «фонетика для людини». Еліза певний час є для нього лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ його ніяк не цікавить. Він не замислюється над тим, якою буде подальша доля його «Галатеї» і що їй робити з її розумом і красою у світі, де для неї немає місця.

Але й тоді, коли ця проблема постає перед ним, Хіггінс не може ЇЇ розв’язати. І це пояснюється не лише легковажністю професора, але й самою природою світу, який його оточує. Жодна форма сучасного життя не здатна умістити цілком вільну, гармонійно роз­винуту людську особистість. Для справжньої людини тут немає справжньої справи.

Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона». Звичайно, можна знову повернути її в безодню злиднів і примусити продавати квіти, можна, нарешті, віддати її заміж за кого-небудь. Але хіба все це — вихід для Елізи, і хіба зможе людина зберегти свою гармонійну душу, присто­совуючись до протиприродних умов навколишнього середовища?

Як екзотична квітка, що виросла у штучній атмосфері теплиці, пробуджена «ґала-тея» не зможе існувати поза її стінами. І у Шоу, так само, яку Хіггінса, є лише один вихід: залишити «статую», в яку вдихнули життя, у «майстерні скульптора».

Це не означає, що проблема, порушена у п’єсі, може бути розв’язана в площині «весілля під завісу» — «Пігмаліон» не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм глядачем, натякаючи на можливість традиційної «щасливої розв’язки». Одружитися з Хіггінсом, з Фредді чи з вельможним герцогом — мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною.

Висновок. Жанр п’єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлю­ванням і вчинкам персонажів «Пігмаліона». Шоу розкрив закони сучасного життя і довів, що людина «з народу» потребує умов для розкриття своїх внутрішніх можливостей. Тут виникає характерна для драматурга тема бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини.

Образи головних героїв п’єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу. Спільне й відмінне в сюжеті драми та античному міфі про Пігмаліона й Галатею.

План

Самостійна робота

Опорні слова і поняття: міф, трансформація, переродження героїні, шляхетна душа, умови розвитку людини, людська гідність, парадокс.

Англійський драматург Б. Шоу (1856— 1950) творчо сприйняв традиції драматургії своїх попередників, зо­крема Г. Ібсена, і розкрив нові можливості театрального мистецтва. В творчій спадщині письменника драматичні твори різних жанрів: комедії, драми, історичні трагедії, але всі їх об’єднує щирий інтерес до людини, її світогля­ду, духовної культури. Естетичні погляди Шоу викладені в його книзі «Квінтесенція ібсенізму», друге доповнене видання якої вийшло у тому ж 1913 році, коли була написана і п’єса «Пігмаліон», де ці естетичні погляди втілились повною мірою.

Драматург використовує відомий грецький міф про Пігмаліона, скульптора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу своєму мистецтву. За це богиня Афродита покарала його: вона насилає на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору — статуї морської богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон страждає, бо його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродиту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружиною Пігмаліона.

Цю прекрасну легенду про силу і всепереможність кохання в мистецтві використо­вували неодноразово. Але Шоу оригінально переробляє цей міф, підкоряючи своєму творчому задуму. Його п’єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подія­ми і кумедними ситуаціями Шоу побачив важливу проблему — проблему пробудження людської гідності, можливість реалізації особистістю внутрішньої краси.

Професор фонетики Хіггінс досить легковажно вирішує провести експеримент: квіткар­ку Елізу Дулітл перетворити на особу з вишуканого товариства, видати її за герцогиню і тим самим увести в оману тих, хто так пишається своїм походженням. Експеримент закінчується вдало. Через деякий час Еліза Дулітл на аристократичному прийомі вражає всіх своєю красою, вишуканістю, витонченістю манер, розумом. Мета, яку ставив Хіггінс, досягнута: він, розумний і незалежний митець, засобами свого мистецтва зміг довести, що вище товариство — це лише зібрання «масок і умовностей», що достатньо надіти одну зі світських масок на «квіткарку», і ніхто не відрізнить її від герцогині. І тут починається парадокс. Під «маскою» квіткарки приховувалась розумна, вразлива, шляхетна душа.Ніби від природного шматка мармуру відсікли все зайве, і явилась людям дивної краси жінка, жива, а не штучна. Цього Хіггінс не очікував. Тепер за принципом парадоксу Еліза стає вчителем для Хіггінса. Еліза не просто докоряє Хігтінсу за легковажність, з якою він взявся за експеримент і не подумав, як Еліза житиме далі. Вона майже звинувачує Хіггінса у моральному розтлінні, адже повернутись у своє середовище, бути «квіткаркою» вона вже не може, а місця у світі, що перед нею відкрився, вона не має. Еліза говорить, що єдине, що вона може зробити тепер — вигідно вийти заміж, виходить, що раніше вона продавала квіти, а тепер змушена продавати себе. Вночі Еліза тікає з дому Хіггінса. Професор у розпачі. Виявляється, що він не може обійтися без Елізи: він просто не знає, де його речі, які справи чекають на нього сьогодні. Еліза, передає свої вимоги: вона повернеться лише за умови, що Хіггнс перед нею вибачиться. Хіггінс вражений і ніяк не хоче виконати такі умови. І знову Шоу використовує парадокс. З’являється Еліза. Вона дякує полковнику Ліккерінгу за те, що він ставився до неї, як до шляхетної дами, саме це допомогло їй змінитися, життя в домі грубого, невихованого професора Хіггінса не стало тому на заваді. Хіггінс обурюється і починає говорити з Елізою майже так, як вона під час першого свого візиту до професора: тоді вона запропонувала професору давати уроки за копійчану платню, навіть не уявляючи, що перед нею геній своєї справи. Ситуація повторюється з точністю до навпаки, тепер Хіггінс не розуміє, що перед ним не «пучок моркви», а людина, сильна і розумна. Тоді, під час першого візиту, Хіггінс не зміг нічого кращого придумати, щоб припинити Елізин монолог, як запропонувати економці відвести дівчину у ванну кімнату. Свій «холодний душ» отримує тепер він сам. Спокійно і ввічливо Еліза заявляє професору, що, коли він не виконає її вимог, вона піде до його науковогоконкурента, стане там асистенткою і розповість про всі відкриття, що зробив Хіггінс. Ця поведінка Елізи несподівано сподобалась Хіггінсу. Тепер він говорить з Елізою, як з рівною собі особистістю. Він радіє, що стримав своє слово — він таки зробив із неї справжню жінку, не «тягар на шию», а «фортецю». «Тепер ми будемо не просто двоє чоловіків і одна дурна дівчина, а”три дружних старих холостяки».

У місіс Хіггінс Еліза запитує, чи не поїде професор Хіггінс до церкви на весілля Елізіного батька. Місіс Хіггінс відповідає, що її син не вміє поводитися у церкві: він буде виправляти вимову священика. Хіггінс прощається, але, наче пригадавши щось, наказує Елізі заїхати у крамницю і купити дещо, зокрема, йому рукавички й краватку до нового костюма. Еліза відповідає, що все це він може купити й сам, і виходить із кімнати. Місіс Хіггінс обіцяє допомогти сину підібрати краватку, але професор, усміхаючись, каже, що Еліза виконає його доручення. Еліза їде на весілля батька. Хіггінс ходить по кімнаті з цілком задоволеним виглядом. Такий фінал має п’єса. Шоу залишає багато питань невирішеними, на розсуд глядача. Але зрозуміло, що, трансформуючи міф про Пігмаліо­на, Б. Шоу говорить про прекрасну людську душу, яку треба вміти побачити і зрозуміти.

Висновок. Головна проблема п’єси «Пігмаліон» — це проблема можливостей людини для духовного розвитку. В п’єсі Шоу, як і у міфі, два плани цього розвитку: пер­ший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіггінса, другий — сам Хіггінс, який повинен визнати, що крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі.